Відомому педагогу радянського періоду Антону Макаренку приписують такий афоризм: «Книга – вільний політ авторської думки». Цікаво, чи направду цей політ аж настільки вільний чи, бува, не визначає його напрям глибоке занурення у котрусь тематичну площину, а  чи сильне та болісне переживання внутрішньої гризні літературного персонажа, зрештою письменницьке життя-буття у двох світах – дійсному і вигаданому, а коли цей вигаданий світ ще і насичений реальними історичними перипетіями, які щиро захоплюють автора…

У ході різних інтерв’ю цікаві до всього хроністи-репортери питають письменника про  те,  чи  хотів би  він написати твір,  який би  сподобався  всім. Закони  творчості стверджують,  що  таке  явище – рожева мрія  кожного. Між тим, у середовищі звичайних читачів незаперечним є міркування про те, що якісним можна назвати творіння, яке часто та охоче коментують, незалежно від емотивного забарвлення тих коментарів.

Отак, нехитро і по-простому підійду до висловлення власних вражень від нового роману Петра Кралюка – «Сильні та одинокі». Відвертіше почуттів, певне, не буває нічого. Те, що перше приходить на думку від зіткнення з певною ідеєю, і буде найліпшим коментарем цієї ідеї. Гортаючи сторінками роману, міркувалося про таке.

Теза 1. Про  що  думає людина у  визначальний момент свого  життя? І  який  він,  той визначальний момент?..

Напевно, кожен пізнає його  зміст  сам  і  по-своєму.  Трагічно,  з  надривом,  болюче,  стійко, філософськи...  Перелік  безконечний,  бо  і  життя – теж (при чому життя – далеко не той скупий проміжок часу, який людина перебуває на землі).

І що, власне кажучи, можна назвати тим визначальним моментом?!... А головне, – за яких умов може виникнути оте відчуття визначального моменту?! Вочевидь, провідчувати визначальність може той, хто має широкий світогляд.

Якщо вдатися до спрощеного сприйняття речей, то наявність широкого кругозору у людини може бути від постійного спілкування з різними цікавими і не дуже особами, головне, щоб це не було суто побутове спілкування, а ще від знайомства з книгами. Принаймі для мене останні завше були і є  джерелом інтелектуального та емоційного  живлення.

У романі Петра Кралюка одним із таких межових чи кризових моментів є перебування провідника ОУН Степана Бандери у концентраційному таборі Заксенхаузен, де свого часу такі ж хвилини переживав Олег  Ольжич, археолог, публіцист, поет-пражанин. Життя  митця обірвалося за  тридцять  сьомою  межею  (саме  стільки  відвела  доля). Навколо  – чужина,  перед  зором в  останні  хвилини  –  лише перекошені  від  люті обличчя  гітлерівців. Попереду  – мить, коли  ...судилося  розбиться,   Колись  і  десь об  гори  кам’яні...  Невипадково ці слова Петро Кралюк вкладає у вуста ув’язненого Бандери.

Теза 2. Кажуть, у історії потрібно вчитися. Не можна оминати своєю увагою події, які будь-коли мали місце  на цій планеті, хай навіть масштабністю своєю вони нікого не вразили. Одначе, якщо щось відбулося воно неминуче лишило свій кармічний слід у просторі. Книги – словесні пам’ятки, що фіксують кожну найдрібнішу зміну, порух подієвості у просторі.

Ми намагаємося зрозуміти теперішнє без оглядки на минуле, але з думкою про майбутнє, іншими словами перебуваємо у такому собі стані фрустрованості, невизначеності, примітивізму, інформаційного колапсу. Як на мене, такі явище пояснюються небажанням виносити дієві уроки із минулого, неадекватною оцінкою того, що вже хоча б раз мало місце на земній кулі. Підтвердження тому контроверсійні, часто з відверто негативними референціями оцінки діяльності Степана Бандери, зокрема, та проводу ОУН-Б загалом. Важливо, що оцінні міркування, як правило, голосно озвучуються не у колі компетентних науковців, а серед політиканів, звичайних українців, які стають заручниками ідеологем, що активно мусуються у ЗМІ. Не беруся робити закидів поважним мужам чи кому іншому, єдина голка усім «любим українчикам»: «Де критичне мислення і логіка думок, шановні?».

Ще один суперечлива фігура –  Ярема Вишневецький, образ якого алюзійно вплетений у подієву канву роману. Переважна більшість як наукових, так і любительських розвідок про цю одіозну історичну постать мають гостро негативний відтінок. У довідкових матеріалах про нього говорять переважно, як про видатного державного діяча Речі Посполитої, але аж ніяк не згадують про його конструктивну діяльність у руслі розбудови українських земель, релігійну толерантність, не зважаючи на католицьке віросповідання.

Теза 3. Найдивніше - людська здатність мислити.

А все-таки найдивніше, найцікавіше, найсправдешніше, найгірше і найстрашніше, що є на цьому грішному світі – то є людина, найсправжніше її внутрішній світ, сила думки, комплекси внутрішніх та зовнішніх рецепцій, смислів, півтонів і підтекстів.

Для одних здатність думати стає цінним скарбом, задоволенням, сенсом життя, для інших – мукою, прокляттям, персональним кошмаром, який постійно зумовлює дисгармонію з оточуючими,  а що найгірше – зі собою. Про який лад може іти мова, коли у власному тілі стає тісно. Напевне, щасливими можуть почуватися або особи із широченним життєвим досвідом  або ті, хто думати взагалі не вміє, існуючи у стані амеби. Хоча...ні, – щасливі все-таки перші, амебам за вислідами вчених-біологів, відчуття щастя не є властивим. У них немає відповідних рецепотрів, які б допомагали розрізняти відчуття голоду і відчуття щастя.

Ідеальний варіант: бути одержимим ідеєю того, що здійснювана тобою діяльність – це вища корисність, як для себе самого, так і у загальносоціальному аспекті.

Та той же таки ідеал за умови некерованості та незбалансованості нервових клітин здатен призвести до цілковитого одурманювання і втрати реальних орієнтирів. Ще у іншому контексті ті ж орієнтири є цілковито умовними і надміру суб’єктивними., бо базуються виключно на особистісному досвідові конкретного індивіда, котрий обмежений певним ареалом (вибраним свідомо чи зумовленим стадним рефлексом).

Ідеальний персонаж (С.Бандера) підпадає під ідеальний варіант думаючої людини, адже він одержимий ідеєю «України». Спокійне розмірене існування не для нього. Він, цитую: «Безкомпромісний! Таким аз єсмь. Таким, певно, й помру». Або «…умів вести за собою людей, запалювати їх – навіть ворогів. А ще – готувати себе до важких випробувань».

Теза 4. «Трагізм виконавця»

Нечасто у «канонічній» українській літературі можна натрапити переосмислення полярної системи образів. Як правило, співчуваємо знедоленим, радіємо, коли добро нарешті перемагає, обурюємося різним безчинствам, але не аналізуємо, чому той чи інший персонаж до безчинств вдається. Цей алгоритм Петро Кралюк ламає. Остання розмова у романі – міркування Богдана (Старшинського) – вбивці Степана Бандери. 

З цього приводу наведу цитату адвоката Сташинського, Гельмута Зайделя, на яку натрапила на одному із культурологічних німецьких онлайн-видань. «Підсудного не можна назвати виконавцем злочину. Швидше він є зброєю у руках ідеологічної системи: він – знаряддя.. Винними є ті, хто склав план реалізації вбивства, продумав усе до дрібниць, а дав пану Сташинському  отруйну речовину. Громадянин своєї держави чітко виконував її вказівки».

Дієвий адвокат вміло виконує свою справу, апелюючи до психологічної  характеристики злочину і психологічного портрету підсудного.

Своєрідною адвокатурою займається також автор роману, з тією метою, аби читач адекватно оцінив фігурантів справи і розумів, що сліпий осуд, аналогійно як і сліпа віра – шлях у нікуди.