Фільми про політику і пристрасті навколо неї рідко коли вдаються на славу. Потрібен або винятковий талант сценариста (скажімо, такий як у Крістофера Баклі, автора іронічного роману «День бумерангу»), або нестандартна історія, або блискуча гра акторів. Всі ці компоненти збалансовано присутні у несподіваній стрічці від Джорджа Клуні «Березневі іди», що знята на основі п’єси американського драматурга Бо Уіллімона «Східна Фаррагут». Можливо, якби не прекрасний літературний фундамент нічого б у Джорджа Клуні не вийшло, але ж одним із головних талантів будь-якого режисера є здатність вміло і яскраво адаптувати текст.

Президентська компанія затягує у свій вихор амбіційного Стівена Маєрса (Раян Гослінґ), який вважається чи не із найбільш талановитих радників в країні. Саме він є  правою рукою представника від демократів, губернатора Майка Морріса (Джордж Клуні), в успіх якого повністю переконаний. Однак політика це не тільки гра, але й жорстока і брудна реальність, де, як часто повторюється у фільмі, помилка може дуже багато коштувати. Тому ідеалістичний світ Маєрса в одну необачну мить розламується, а тріщини торкаються близьких йому людей. Річ в тому, що політолог згодився на зустріч із працівником конкуруючого республіканського табору Томом Даффі, який намагається переманити героя Гослінґа у протилежну кампанію. Звісно, це йому не вдається, але Даффі зініціював зустріч зовсім з іншою метою. Головне – закласти сумнів у вірі, а далі все піде своїм шляхом.
Інтриги і напруги додають не стільки закулісні баталії та махінації у політиці, про які вже неодноразово осмислювались (наприклад, стрічка «Шахрайство» (Wag the Dog, 1997) Баррі Левінсона), а маленькі трагедії великих особистостей. Згодом виявляється, що нема великих і малих людей, а лише ілюзії та безапеляційні претензії. Навіть цього достатньо, щоб легко переступити поріг допустимого, переламати чиюсь долю чи просто змінити одне політичне гасло на інше.

Саме таку стратегію розповіді Клуні успішно розпочав у естетичному, дуже стильному фільмі «Доброї ночі та удачі» (Good Night, and Good Luck, 2005), який також переповнений діалогами і складними патовими ситуаціями, що змушують або відступити, або знаходити у собі сили для подальшої боротьби. Стівен Маєрс опинився у схожих обставинах долі (або ж власної наївності і самовпевненості водночас), однак зумів тут же їх обернути на свій бік, використавши беззаперечний компромат проти Майка Морріса – кандидата, в піар якого він приклав стільки сил. Від гри Раяна Гослінґа чекаєш весь час чогось більшого, а не сталевого виразу обличчя, який емігрує із «Самотнього Валентина» і «Драйву». Попри це, актору місцями вдається витримати внутрішню напругу його персонажа і зобразити те тонке балансування над прірвою самотності, яку й намагався окреслити Клуні у внутрішньому світі практичного кожного героя. Можливо, фільм б тільки виграв, якби протистояння між Майерсом і губернатором Моррісом розпочалося дещо раніше і таким чином перемістилось в епіцентр картини, однак Клуні все ж таки вирішує розпочати із трохи нуднуватого блукання в коридорах політичних інтриг. Тому перехід від світу політичного у світ психологічний, індивідуальний відбувається майже на при кінці, однак навіть цього достатньо, щоб виокремити «Березневі іди» серед рідкісного гібриду екзистенціально-політичного кіно.