Я з великим зацікавленням прочитав перші відгуки студентів Острозької Академії на перших декілька сюжетів «Очима культури», розміщених на сайті Академії. Я також уважно передивився відеозапис із дискусій проведених під керівництвом проф. Миколи Зайцева. Насамперед хочу щиро подякувати всім учасникам дискусій, а особливо авторам письмових коментарів та проф. Зайцеву, за увагу до моєї праці та запропонованих мною ідей і тем для роздумів.

Я радий, що телесюжети «Очима культури» викликали в Острозькій Академії таку реакцію, на яку я надіявся: розбудження думки та спонуку для роздумів і полеміки про деякі ключові питання нашої культури, а відтак і нашоі національної та особистої самототожності. Як на мене, це питання абсолютно ключові для індивідуального розвитку кожного з нас і для консолідації українців у повноцінну модерну націю. Маю надію, що наш (нехай і віртуальний) діялог триватиме надалі. Зі свого боку, я передаватиму нові телесюжети, адже зараз працюю вже над третім сезоном «Очима культури» і до кінця червня 2012 завершу 42 передачі про різноманітні аспекти нашої спадщини: від праісторії до сучасних подій в українській культурі.


Мушу однак заздалегідь вибачитися, що, попри мої щирі бажання, моя спроможність відповідати на коментарі студентів чи викладачів Академії буде вельми обмеженою. Рідко я матиму нагоду написати довший відгук, такий як оцей. Я живу в «оковах» постійно перенапруженого графіку обов’язків. Свої телепередачі готую й записую у мій вільний час, після повного робочого дня, а оскількли вони вимагають досить багатьох годин зосереджених зусиль, то на інші речі просто не залишається часу. (Щиро кажучи, я мимоволі посміхнувся, прочитавши в коментарі Катерини Огулієвої про мою «журналістську команду.» Такої команди просто не існує. Всі тексти і матеріяли доводиться готувати самому. Лише в технічних справах зйомок і монтажу мені компетентно допомагає Андрій Равлик, а моя дружина Таня є першим глядачем телесюжетів і проникливим критиком-дорадником.) З огляду на те, мої відгуки будуть не надто численними і доволі телеграфічними, зате я уважно слідкуватиму за Вашими ідеями та коментарями. А всіх бажаючих заохочую стати моїми друзями на ФБ й утримувати зв’язок таким чином.

Після цього загального вступу, — кілька, уже більш телеграфічних відгуків та зауваг. Учасникам збережених на відеозаписі дискусій мені хотілося б, з усією повагою і дружністю, запропонувати уважно передивитися (якщо вони ще цього не зробили) кілька інших передач «Очима культури». Із суто технічних, часових обмежень, у 7-9 хв. телесюжеті дуже важко, а часто й неможливо не лише вичерпно обговорити якесь складне явище культури, але й вичерпно і чітко пояснити деякі основні визначення та ідеї. Тому мої телепередачі побудовані так, що в них раз-у-раз повертаються та обігруються з різних кутів зору деякі ключові теми й мотиви, лише поступово складаючи повнішу картину. Сподіваюся, що уважний перегляд і вислухання кількох сюжетів знімуть багато сумнівів чи застережень, які могли Вас турбувати після першого контакту з відеосюжетом, а які просто могли базуватися на неточному зрозумінні моїх зауваг. Заохочую Вас користати зі знань проф. Зайцева, який іноді дуже цікаво доповнює і розвиває заторкнені в моїх телесюжетах теми. (Чого варті, приміром, його зауваги про символічне (а то й практично військове) зображення звірів у «Слові о полку Ігоревім»). А насамперед заохочую і закликаю Вас самостійно перевіряти в надійних джерелах висловлені мною (силою обставин, у дуже стислому, телеграфічному стилі) думки та погляди. Це дозволить Вам здобути глибші знання даного предмету, себто сформувати автентично самостійну думку про нього. Адже по-справжньому самостійний погляд на будь-яку тему неможливий без глибоких, багатогранних знань. Без таких знань (а приміром за автоматично завченими від інших «доґмами») погляди людини залишаються всього-на-всього неавторитетними особистими упередженнями.

А для глибшого і щирого осмислення та переосмислення я пропонував би Вам непросту, а втім, критично важливу для українців тему: «УКРАЇНИ та ЕВРОПИ». Коли деякі із Вас заявляють, що, мовляв, Україні потрібно шукати «свого власного» шляху, окремого і відмінного від Европи, то що точно і конкретно Ви маєте на думці? Хіба, на Вашу думку, визнавши себе часткою Европи і втіливши в щоденному житті основні цінності европейської цивілізації, украінці «зрадили б» своїм власним ідеалам, втративши свою своєрідність?.. Хіба ж, приміром, поляки, прийнявши европейський шлях розвитку, перестали бути справжніми поляками, а раптом уподібнилися на німців чи італійців? Хіба ж вони надалі не набагато більш схожі на нас, українців, аніж на шведів чи еспанців?

Для будь-кого, хто добре знає західню Европу, це самозрозуміла річ, що єдність Европейської спільноти полягає не в уніфікації національних традицій (хоча в сучасному глобалізованому світі такі уніфікаційні тенденції наявні, та далеко не тільки в Европі і не через її політичний устрій), а на основі спільного сприйняття певних основних принципів і «правил гри». Які це правила гри? Для прикладу, насамперед це підкріплене усією суспільною структурою ВЕРХОВЕНСТВО ЗАКОНУ, яке (хоча й неможливе для повного та ідеального здійснення) таки гарнтує окремій людині певні основні особисті права.

Хіба насправді — за два з половиною століття колоніяльного статусу у найвідсталішій в Европі імперії — Україна виробила або має добру основу для вироблення «своїх власних» механізмів і шляхів існування в сучасному світі, які були б принципово кращими від принципу верховенства закону? Хіба сучасна система України з неповагою влади (і то аж ніяк не тільки теперішньої) до закону, з повсюдним «кумівством», хабарництвом, продажністю суддів і судів, насправді несе в собі бодай зарадок якоїсь позитивної «альтернативи до европейських цінностей»? А як же мається справа з державною підтримкою національної культури — в тих же німців (з їхнєю міжнародною мережею Ґете-Інститутів) або ж ближчих до нас поляків, — у порівнянні з Україною? А які інші переваги в основних механізмах побудови супільства в Україні на противагу сучасній Европі Ви конкретно можете назвати?

І зрештою, хіба прийняття оцих европейських цінностей не лише не було б «зрадою собі самим», а навпаки поверненням до властивої українському суспільству традицій, які понад два з половиною століття намагаються викоренити та витіснити зі свідомості людей уряди, які аж ніяк за той час не принесли народові України добра і щастя?

Нема сумніву в тому, що кожна частка Европи, прийнявши загальну «матрицю» европейських цінностей, має водночас плекати власну своєрідну традицію, знайти, у межах цієї «загальної матриці» свій, якщо хочете, «власний, неповторний шлях». Я не ідеалізую сучасної Европи і повністю усвідомлюю її економічні і соціяльні проблеми. А проте в сучасній українській ситуації заклики «шукати власного шляху» — в усіх випадках, які мені досі доводилося спостерігати, — це пустопорожні фрази, які не пропонують жодної конкретної альтернативи, жодного плану дії. Навпаки, це засіб оправдання власної пасивності, це засіб відмовитися від болісних, та вкрай необхідних для суспільства реформ, — реформ суспільних, а ще важливіше, докорінних змін особистого ставлення до життя, себе самих, своїх відповідальностей, та свого оточення й інших людей. Цей процес найважчий, але лише в ньому можна подолати травму імперської спадщини, яку кожен українець хоч-не-хоч мимоволі несе у собі.

Я закликаю Вас зазнайомитися з аналогічними дискусіями про Україну та Европу покоління «розстріляного відродження» 1920-х рр. У той час, противники принципово европейського шляху запропонованого Миколою Хвильовим (а поняття «Европи» він розумів дуже широко, саме як «матрицю» певних основних принципів, на базі якої окремі нації мали б плекати свої власні окремі традиції) були використані Сталінським режимом для знищення прихильників Хвильового. Та згодом вони самі були, в свою чергу, унечтожені тим же Сталінським апаратом. Варто знати такі аспекти власної історї бодай уже для того, щоб не повторювати сьогодні аналогічних, а вагомих наслідками історичних помилок.

Я вдячний ЛІНІ ТИМОЩУК за її дуже позитивний коментар! Я повністю згоден з Вами, що «культура для України є навіть важливішою за будь-який сектор економіки». Хотів би лише сказати, що в один момент, коли я читав Ваші зауваги, мені захотілося сказати студентам Академії про те, що нам українцям в сучасному світі конче потрібно позбутися успадкованого від колоніяльних часів відчуття розподілу нашого народу на «материковий» та «еміграційний», на «справжніх українців» і «діаспору». Я дуже послідовно і принципово обстоюю погляд, що українці, коли вони свідомі своєї самототожності, безперечно і завжди творять частку одного-єдиного організму живої української культури. Зокрема в сучасному ґлобалізованому світі нам не треба розділяти себе державними кордонами чи навіть океанами, які зараз дуже легко й непомітно перетинають наші технологічно-комунікаційні мережі.

На жаль, в Україні ця тенденція до самоізоляції досі дуже сильна. Дам Вам один приклад: мій друг, український поет Василь Махно не так давно тому переїхав із сусіднього до Острога Тернополя до Нью-Йорку. І хоча він надалі пише україномовні вірші та есеї, в Україні навіть колишні знайомі автоматично уже вважають його «не своїм», а в час надавньої подорожі в Україну, його називали «американським поетом». Хіба це не абсурд? І зверніть увагу, що такої реакції нема не лише серед поляків (для яких польськомовні літератори, а то й малярі, які мови не вживають, з Америки чи західньої Европи — це так само інтегральна частка польської культури, як творці з Кракова чи Варшави), але й серед росіян. Вони також знають і хизуються своїми російськими митцями, які живуть закордоном.

Оця українська недовіра до всього, що існує за західним кордоном України, — це залишок нашої колоніяльної спадщини. Вона плекалася століттями імперіями, які хотіли бути «посередниками» між Україною і «світом.» Тому й вони насаджували в українців почуття чужості того зовнішього (поза межами імперії) світу, недовіри до нього, ба навіть до своїх земляків, які там живуть. А в цьому ще допомагали власні українські тенденції до «хуторянства» у неґативному сенсі того терміну, себто до ізоляціонізму, відмежування і недовіри до світу в загальному.

Тому я сильно переконаний, що нам сьогодні конче потрібно звільнятися від таких залишків колоніялізму. Не звертаймо уваги на кордони між нами, а помічаймо і плекаймо те, що нас єднає. Незалежно від того, чи телесюжет «Очима культури» знятий в Канаді, Німеччині, чи в Києві, — якщо зміст його помагає нам українцям краще зрозуміти себе та один одного, то цей телесюжет просто-на-просто український.

ЮЛІЇ ЯРУЧИК я особливо вдячний за те, що вона чітко помітила мої (зовсім свідомі) намагання поєднати минулі явища та події нашої культури із сучасністю, — не те, щоб «зробити їх живими й актуальними для українців сьогодні», а просто показати, що вони такими і є, незалежно від моїх бажань чи особистих поглядів. Я особисто вірю, що навряд чи варто людині вчитися мертвих істин і непотрібних інформацій. Але твори, події чи артефакти власної історичної традицї (які аж надто часто може «омертвити» штамповими уроками поганий вчитель чи викладач) надзвичайно живі в наших душах, насичені енергією успадкованих «архетипів», коли їх відкрити на відповідному рівні. До них треба знайти дорогу й допомогти їм прокинутися в нас, щоби, таким чином, вони нас, у свою чергу, змогли емоційно й духовно пробудити.

ОЛьГА ШКРІБЛЯК правильно відзначає, що «хаос і безпорядок» в сучасній Україні таки є виразно помітним за кордоном. Він помітний не лише у поведінці української влади (при чому далеко не тільки сьогоднішньої), але і в поведінці українських людей в інших країнах. На жаль, влада — це майже неодмінно досить точне віддзеркалення суспільства, в якому вона виникла. Ті, які вірять, що в Україні можлива якісна зміна влади без істотної зміни суспільства, себто без зміни рівня індивідуальних людей, думають дуже наївно. Хіба можливо отримати культурніших і менш корумпованих політиків та чиновників, не викорінивши байдужості до культури чи схильності до хабарництва серед нормальних пересічних людей? А це означає, що кожна людина мусить почати із себе, із якісного вдосконалення себе. Лише сума таких дій може принести справжній результат та істотну зміну на краще.

Мене порадував наголос КАТЕРИНИ ОГУЛЄВОЇ на телепередачі про рецепцію Тарас Шевченка в українській культурі. Це ж така ключова, визначально важлива постать в історії формування нашої самототожності, а водночас постать маловідома, малодосліджена поза межами статичних, мовляв, «освячених історією» загальникових тверджень. Перед Шевченком поклоняються, але майже його не читають, майже не досліджують. У моїх телесюжетах та постать з’являтиметься досить часто. Приміром, незабаром, в передачі про «Історію Русів» я говоритиму про глибинні джерела світогляду та національних ідей Шевченка. Адже він сам їх не витворив (як твердить багато хто, хто ніколи не вчитався в його твори) і вони аж ніяк не виникли на порожньому місці.

ТЕТЯНІ МАЯНЦЕВІЙ дякую за влучну заувагу, що, мовляв, українці (у своїй більшості) «звикли або сліпо довіряти тому, що нам нав’язують, або ж навпаки все заперечувати, відстоюючи свою точку зору». Це знову ж таки синдром травми колоніяльної спадщини, який можна поборювати лише на особистому, індивідульному рівні. Нам конче треба плекати автентично самостійні, самобутні погляди і думки, та лише усвідомивши, що така самостійність поглядів можлива лише на основі глибоких знань — не сприйнятих на віру, а самостійно досліджених, осмислених, а то й пережитих. Джерелом вутрішнього знання і сили стає не накопичення фактичної інформації, а знання, які заторкнули нас (насамперед у процесі їх самостійного відкривання) на емоційному і духовному рівнях. Це знання, в шукання яких ми вклали власні зусилля та ентузіязм. Моїм бажанням і метою в процесі компонування телесюжетів «Очима культури» є те, щоб кожен із них пробудив бодай в одній людині щире зацікавлення даною темою, щоб спонукав її до самостійних досліджень — уже для себе, для потреб власної душі.

ІРИНА БРОХ цікаво відгукнулася про ідею Чорнобиля і його парадоксально неоднозначної ролі в нашій історії і культурі. Так, Чорнобильська катастрофа — це насамперед трагедія і причина смерті та захворювань багатьох людей; це знищення етнографічно унікального (із традицією в кілька тисячоліть) регіону України, з якого масово вивезли його корінне населення. А водночас — це подія, яка була вагомим елементом пробудження українського народу, змін політичних симпатій та руху до державної незалежності. Та зрештою, хіба ж в обезлюдненій території зони не виникла згодом вражаюча, унікальна в Европі екосистема з багатою флорою і фавною? Це дуже цікавий, парадоксальний символ, який нібито пробує нас переконати, що усі, навіть, на перший погляд, тотально катастрофічні події нашого національного чи особистого життя завжди дозволяють нам шукати можливостей конструктивних розв’язок. У крайньому випадку, це завжди нагоди, а іноді конечність переосмислення наших шляхів та уведення радикальних змін. А чи будуть такі зміни позитивними чи неґативними? — це залежить уже він наших старань і нашоі волі.

Я абсолютно згоден з АНАСТАСІЄЮ ЛАВРІНЧУК, що ставлення більшості українців до власної культурної спадщини (та й традиції суспільного ладу, незалежного життя) нагадує прислів’я, що, мовляв, «люди цінують те, що втрачають». На жаль, за законами інерції та ентропії, так буває завжди і то в усіх суспільствах, Адже становлення і втримання традиції «високої культури» і плекання національної самототожності залежить (парадоксально) не від широких мас народу, а від невеликого відсотка людей, які особисто вирішують не чекати з цінуванням власного життя, культури і суспільного ладу аж доки доведеться їх втрачати. Це ті, що, наче добрі господарі, плекають «сад своєї традиції», цікавлячись нею, зберігаючи її, поширюючи знання про неї, а то й (якщо вдасться) навіть і поповнюючи її власною творчістю. Недарма латинський корінь «culta» означає «плекати» (поле, город, сад) — так і живий учасник культури плекає свій внутрішній світ та частку зовнішнього світу навколо себе. Намагаймося всі, в міру наших обмежених можливостей, бути такими господарями.

ОКСАНІ РУДЕНКО я вдячний за позитивну високу оцінку можливої цінності для громадян України моїх короткометражних «прсвітницьких» телесюжетів. Так, як Ви та деякі з інших коментаторів, я жалію, що на телебаченні в Україні важко знайти подібного характеру передачі. Великою мірою, із цієї причини я й вирішив спробувати своїх сил у цьому жанрі і створити цикл сюжетів «Очима культури». Поки що телеканали в Україні не виявили зацікавлення показом цих телесюжетів українським глядачам. Але мережа інтернету надає можливість поширювати ці передачі серед усіх, хто має комп’ютер, а кого хвилюють питання української культури й спадшини — у тому сенсі, в якому вона могутньо і конкретно впливає на нашу самототожність, отож і на нашу життєву долю.

Я буду вдячний всім, які, в міру своїх можливостей, поширюватимуть «лінки» до блогів «Очима культури» серед знайомих, друзів чи груп, яких заторкнані там питання можуть зацікавити. Ще раз дякую Вам усім за увагу не так до моєї праці, як до багатства нашої культури, яке цю працю надихає.

 

Із окремими частинами передачі "Очима культури" можете познайомитися на сайті Національного університету "Острозька академія"

http://www.oa.edu.ua/ua/etc/kontaktukrainiantv