Бібліографічний опис: Caruth, Cathy. Unclaimed experience : trauma, narrative, and history / Cathy Caruth. – London: The John Hopkins University Press, 1996 – 154 p.

«Незатребуваний досвід» – не  нова книга. Це праця, написана ще в середині дев’яностих. Вона, однак, знакова в тому сенсі, що запустила велику й сильну машину нескінченних обговорень висвітленої в ній проблематики. Кеті Карут досі постійно запрошують на присвячені травмі конференції (яких проводиться дуже багато). Адже саме вона відкрила це поле думки. Її навіть називають іноді «людиною однієї ідеї». Таке трапляється тільки з тими дослідниками, які вийшли на щось дійсно цікаве. І нехай нас не турбує надуманий негативізм цієї характеристики.

В історіографії проблема Недоступного Минулого повстала давно. Історія вислизає, коли історик намагається піймати її, зростається з вигадкою, ховається за спиною пам’яті (яка, що індивідуальна, що колективна, просто не співпадає за форматом з історичним текстом). Ми можемо, втікаючи від ілюзіонів Хейдена Вайта й Френка Анкерсміта [1], повторити вслід за Крісом Лоренцом, що історія – це таки допит, процедура розслідування, відкрита для сумнівів і перевірок (інакше для чого існують наукові суперечки?) а не «розповідь про». Проте, виникає питання: а як саме її «допитувати»? Хто відповідатиме і хто відповідальний?

Більше того, не лише історія Минулого недоступна. Історія Теперішнього також вловлюється нами лише як фігура зникання. Ця проблема й хвилює Кеті Карут. Вона хоче знати, як міркувати про історію тепер, після того, як ми усвідомили, що немає іншого виходу, ніж дозволити їй повставати там, де не повстає розуміння.

Для Карут відповіддю на це питання є філософські, психоаналітичні й літературні свідчення, бо свідомості, що породжують їх, гостро цікавлять складні відносини між знанням і не-знанням. Такі свідчення – це завжди знак запізнілого ефекту від того, що трапилося. У психоаналізі те, що трапилося після таких праць Фройда, як «По той бік задоволення» і «Мойсей та монотеїзм» розглядається через травму. В його доробку вона виникла десь на траєкторії між еросом і танатосом.

Що таке травма? З грецької – рана на тілі. У психологічному вимірі – надлишковий, надмірний досвід. Саме ця надмірність додає травмі дуже важливої характеристики: відповідь на неї завжди затримана. Людина виходить з ситуації «очевидно неушкодженою» (як пише Фройд), проходить крізь сліпий і глухий період латентності (або «інкубаційний період»), а потім потрапляє у тенета посттравматичного стресового розладу, сумно відомого також як «чеченський», або «в’єтнамський синдром» (слід зазначити, що перші серйозні дослідження травми проводилися зовсім не філософами чи членами тонкострунних психоаналітиків, звичних до роботи зі слабко вловимими матеріями, а психіатрами, коли вони стикалися зі змінами в поведінці людей, які пережили війну). Справа в тім, що травматичний досвід не фіксується людиною у той момент, коли вона його переживає. Не фіксується він і одразу після. Момент пробудження – адже саме тоді ми усвідомлюємо, що бачили кошмар і починаємо страждати від нього – от що найважливіше. Так само як важливим є момент повернення (у реальність), коли ми усвідомлюємо, що полишили і що полишили. Бо «травма є чимось набагато більшим, ніж просто патологія: це завжди історія рани, яка кричить, звертаючись до нас у спробі розповісти нам про реальність істини, до якої інакше ніяк не дістатися» (Карут, ст. 4, переклад мій - ДМ).

Коли Кеті Карут аналізує з ракурсу травми фільм «Хіросіма мон амур», то зазначає, що режисер, Ален Рене, спочатку планував зняти документальний фільм про Хіросіму, але потім зрозумів, що безпосередня репрезентація нічого не скаже про цю катастрофу. Він зняв історію кохання між жінкою з Франції і чоловіком з Японії. Їх обох не було в Хіросімі 9 серпня 1945 року, але на кожному лежить тягар минулого. Саме через діалог цих двох людей, чий роман тривав всього 24 години, відбувається діалог травм, крізь який отримує змогу говорити і Хіросіма, і Рене, який хоче про неї розповісти.

Травма ніколи не полишає нас, вона продовжує тривати, прокидаючись у травмах інших людей. Історія – це спосіб, яким ми залучені в травми одне одного. У нас є етичне зобов’язання слухати й чути. Таким чином Теорія виходить в область, де можна діяти, з тенет поструктуралізму й деконструкції.  Епістемологічні проблеми, які ставили останні, призвели до «етичного паралічу», бо якщо все відносно, якщо до історії ніяк не можна дістатися, а отже, не можна й винести судження стосовно якоїсь проблеми, то ми не можемо й сформувати свою етичну позицію. А вона потрібна, бо минуле тривожить нас. Ми не повинні зраджувати його [2], бо ми живі й можемо слухати і говорити [3].

З іншого боку, в епоху пандіалогізму теоретик мимовільно позиціонує себе тим Третім, без якого неможлива розмова й немає ніяких шансів віднайти карту травм або ввести необхідний шифр, щоб отримати доступ до кімнати їх спілкування. Можливо, теоретики – це нові миротворці?.. Миротворці, які штучно вживлюють в тканину буття свою необхідність?

PS Книга не перекладена на українську мову. Немає і перекладу на російську. Тим важливіше, на мій погляд, звернути на неї увагу, щоб не відставати від світових тенденцій у царині Теорії. Цікавим і корисним (особливо з точки зору використання теорії на практиці) є також збірник “Trauma: Explorations in Memory”, що вийшов у 1995 під редакцією Карут і з її вступним словом. В ньому можна знайти аналіз травми старіння, психологічної травми з феміністичної перспективи, гнучкості пам’яті, поезій Шарля Бодлера, дослідження, пов’яні з Холокостом і т.д.

Посилання:

1. Дуже узагальнюючі, можна сказати, що ці дослідники стверджували принциповий розрив між написаною історією (моделлю історії) і «тим, що було насправді», а також відсутність будь-якого зв’язку між історією та істиною.
2. «…deeply ethical dilemma: the unremitting problem of how not to betray the past». (Caruth, p. 27).
3. Цікаво, що цей заклик – «слухати і говорити» піднімається майже в усіх областях теорії, які фігурують зараз як гостроактуальні: постколоніальні студії, квір теорія, оповідництво й т.д.