Поява українського видання «Політичної критики» із красномовною темою першого номеру «Політичні наркотики» додає ще один потужний інтелектуальний феномен як на ринку періодики, так і в середовищі лівих інтелектуалів. Це видання відштовхується від однойменного польського часопису, який існує із 2002 року.  Заснування «Політичної критики» (Krytyka Polityczna) у Польщі мало не меті відновити традицію польської заангажованої інтелігенції, а відтак це означає «вихід із лівацького гетто та безпосереднє втілення лівого проекту боротьби з економічним та культурним включенням». Внаслідок функціонування часопису стала можливою поява польських перекладів таких класиків французької лівої думки як  Жака Рансьєр і Ален Бадью, текстів американської феміністки і філософа Джудіт Батлер, а також доволі відомого словенського культуролога марксистського кшталту Славоя Жижека. Однак діяльність видання не обмежується перекладами і публікацією матеріалів, але також стосується активного залучення до дискурсу сучасного мистецтва, літератури і театру. Як зазначається у вступі, це «діяльність на перетинах політичного, наукового і мистецького полів, що передбачає усунення штучних поділів між цими сферами». Тепер український читач має можливість ознайомитись із найбільш актуальним виданням польської критичної думки останніх років.

У частині «Повторення пройденого» наявні тексти, що відрефлексовують не тільки сучасний стан лівої політики, але й доволі несподівані теми. Так, Славой Жижек у звичній іронічній манері аналізує невидимі сторони соціального буття на прикладі трагедії 11 вересня і світової фінансової кризи. Звісно, філософ віднаходить спільні особливості теракту у Нью-Йорку і економічною кризою, вказуючи на оманливий і симулятивний характер обох подій. На спільність, як пише Жижек, вказує хоча б той факт, що промова президента Буша ідентична як після 11 вересня, так і внаслідок фінансового потрясіння 2008 року.

Не менш цікавою про відголоски минулого у сучасному є стаття Павела Альтхамера «Марш духів», а Славомір Сєраковський у свою чергу запитує про доцільність вивчення спадщини Леніна у розвідці «Дитячі хвороби лівизни». Завершує розділ репродукціями мистецької акції Сантьяґо Сьєрра про експлуатацію людей капіталістичною системою. Через виконання різних абсурдних дій робітниками художник намагається проілюструвати крайнощі, на які часто ми йдемо заради покращення свого життя.

Далі обговорюється тема політичних наркотиків, тобто через призму залежності, ілюзійності і задоволення окреслюється політичний простір буття. Сергій Жадан метафорично уподібнює політиків до грибів, а Дмитро Гайдук у формі «растаманської казки» іронізує із міністрів. Не менш цікавою є стаття Адама Лєщинського про «культурну війну» Елвіса Преслі із наркотиками, від яких же, за поширеною версією, і помер король рок-н-роллу. Адам Остольський занурюється у соціальний контекст неоднозначної взаємодії людей і наркотиків, а Катерина Міщенко розмірковує над політикою наркопроекцій. Доволі несподіваною та інформативною є розвідка Олексія Радинського про вимір «наркотичної теми» в українському кіно.

Наступним тематичним блоком часопису є «Прикладні соціальні мистецтва». Артур Жмієвський аналізує креативний і практичний потенціал мистецтва, яке сьогодні практично невіддільне від політики. Про це ж йде мова у діалозі Жмієвського із Йоанною Райковською «Мистецтво публічної можливості: Як пальма в центрі Варшави впливає на суспільну свідомість?». Яцек і Катажина Адамаси пробують віднайти критерії розрізнення художника від соціального активіста, а Йоав Ґросс і Орен Якобович звертаються до фукіянської теми нагляду у питанні реконструювання відеокамерами повсякденних окупованих територій.

Розділ «Політика літератури» порушує питання текстуальності. Популярна письменниця і есеїстка Ольга Токарчук, автор контраверсійного роману «Веди свій плуг понад кістками мертвих», аналізує над можливостями літератури у творенні реальності, зокрема політичної. Засновник «Політичної критики» Славомір Сєраковський міркує над таким класичним постмодерним аспектом літературного твору як іронія, але розширює і загострює феномен. У свою чергу Кінґа Дунін звертається до питання ідентичності у тексті «Крамниця з єврейками: чи можливий літературний Інший?». Після цього йде остання частина часопису «З минулого в майбутнє», де у різних тональностях підсумовуються проблеми лівої політики, історичності та єдності ідей Адріаном Пачі, Мацєєм Ґдула та Міхалом Сутовським.

Дебютний випуск «Політичної критики» в Україні вийшов вдалим і різноплановим, а головне – цікавим. Великий внесок додали до смислової палітри часопису доволі відомі постаті, як-от Славой Жижек, Ольга Токарчук та Сергій Жадан. Однак їхніми текстами не вичерпується значення та цінність журналу, але саме вони додають інтелектуального напруження і актуальності обраній темі. Розширення контексту є цілком усвідомленим кроком у функціонуванні часопису, що переносить його із маргінального статусу у русло потужного культурного феномену.

Із фрагментом журналу можна познайомитися тут http://issuu.com/politicalcritiqueua/docs/pk1