Актуальною і потрібною видається чергова тема історико-культурного збірника «Схід/Захід», присвячена проблемам історичної урбаністики. Про тенденції дослідження міста як феномену культури ми вже писали на сторінках «Критики», коли згадували низку номерів культурологічного часопису «Ї» і комплексну працю Олени Трубіної «Місто в теорії». Важливо, що в передмові Володимир Кравченко акцентує увагу на українському вимірі урбаністики, зазначаючи: «Схоже, що українська культура робить другу за останнє століття спробу опанувати Місто. У цьому плані письменники та їхні критики, з одного боку, та соціологи, що досі обходилися без критики – з другого, – далеко попереду українських істориків». Справді, вибір чіткої оптики для такого широкого гуманітарного поля як урбаністика більш ніж важливий, але й обмеження лише нею є згубним для розуміння міста, в основі якого має бути міждисциплінарність.

Тематично збірник поділено на доволі різні, але певною мірою традиційні частини. Так, очевидним є розділ, де висвітлюються теоретичні аспекти історичної урбаністики. Раса Чепайтене аналізує ідеологічний вплив на формування міста як культурного тексту, а тому не нехтує апелюванням до просторових, ідентичнісних, мистецьких контекстів. Основна ідея статті в тому, що автор намагається вказати на безперечний вплив структурних складників міста або «дискурсивно обумовленої території» на свідомість городян. Крім теоретичних постулатів (більшою мірою семіотичних проектів, чого хоча б варте звертання до так званої «урбаністичної семіотики» Ролана Барта), дослідниця звертається до рідного їй Вільнюсу і тих культурних практик, що функціонують у ньому.

Натомість для Бориса Степанова ефективним способом опанування міста і, як наслідок, набуття досвіду є екскурсія. Як пише російський культуролог, «маємо за мету – подати цілісний начерк міської історико-культурної екскурсії». Шкода, що автор тільки звертається до теорії екскурсії в Анциферова, яка доволі відома в наукових колах. Інша річ, що хотілося б для «цілісного начерку» дізнатись про інші програми, що стосуються екскурсії.

Наступна частина присвячена репрезентаціям міста, означені авторами як «уявлювання міста», бо стосуються художньої літератури. Тут наявний текст про Київ у творчості Миколи Гоголя (розвідка Тараса Кознарського), порівняльне дослідження репрезентацій Львова і Харкова у текстах Юрія Андруховича і Сергія Жадана відповідно (Тетяна Гофманн), а також образ Берліна в сучасній українській і польській белетристиці (Тетяна Дзядевич, Людмила Підкуймуха). Найбільш цілісним і зрозумілим є остання стаття, де, між іншим, згадується Кевін Лінч, класик теорії образу міста, якого оминути важко, коли пишеш про репрезентації міста. Крім того, розділ постає строкатим через надто різні репрезентації міста. Важко провести логічний місток між Гоголем й Андруховичем, Жаданом і Стасюком, а також вказаними містами і стилістичними епохами. Можливо, упорядники і не ставили завдання дотриматись певної концепції кожної з частин збірника.

Не менш важливим, хоча й не послідовним, є розділ про пам’ять у міському просторі. Вочевидь, основна ідея цієї частини – проілюструвати владні маніпуляції у конструюванні історичної пам’яті міста. Показовою в цьому сенсі є розвідка білоруського соціолога Аляксєя Ластовського про Київ і Мінськ як приклади монументального міста, в основі якого покладені радянські міфи. Так, «комуністичний уряд докладав значних зусиль, намагаючись увічнити свою владу через кодування і монументалізацію міського ландшафту». Подібні інтенції простежуються і в Баку, пише Сергій Рум’янцев, а Карл Кволлс навів докладну історичну арабеску про творення Севастополя. Вирізняється          з-поміж великих міст зовсім невелике містечко Олевськ у Житомирській області, що потрапило до фокусу уваги Олександра Полянічева. Автор не ставив собі амбітних культурологічних завдань, а тому просто вдається до розгортання історії містечка. Втім, стаття натякає на абсолютну відсутність серйозних досліджень в аналізі феномену українського містечка, що справді постає винятковим явищем на загальній мапі Європи (зрештою, автори часопису «Ї» епізодично намагались проілюструвати цей беззаперечний факт). Завершує розділ Світлана Фрунчак, яка повільно підводить читача до наступної теми збірника – міської ідентичності, адже намагається осмислити творення ідентичності у Чернівцях.

Загалом, це поняття вже доволі дискредитувало себе через плюралізм значень самої ідентичності, а з додаванням ще й «міська» взагалі втрачає своє смислове підґрунтя. Тим не менше, дві останні частини зосереджуються навколо феномену міської ідентичності в різних теоретичних і практичних контекстах. Дві статті присвячено ідентичності Харкова: Дмитро Заєць звертається до практик публічного мистецтва, що спрямовані «головним чином на реконструювання публічного простору міських спільнот», а Олексій Мусієздов вдається до аналізу ідентифікації східноукраїнського мегаполісу, в основі якої конструювання цілісного образу міста. Своєю чергою, Ірина Черних і Галина Стоянова звертаються до віртуального дискурсу Одеси, де «місто існує не як місце, а як процес, як система взаємодії у рамках діяльності тих, хто зараховує себе до цієї міської спільноти». Суголосним до міської ідентичності є розділ «Соціальні ідентичності в містах», але фактично це повернення до теми про міську пам’ять і владні структури. Відтак, Оксана Міхеєва розглядає «Херсонську справу», що ілюструє діяльність окремих міських спільнот, комунікацій і загалом репрезентує імідж міста. Юлія Сорока практично відтворює вже згадану проблему містечка, але маркує його як провінцію, що неминуче актуалізує інший методологічний центр розуміння. 

Традиційно завершує збірник низка рецензій, що так чи інакше дотичні до  урбаністичної проблематики. Приємно помітити огляд праці Олени Трубіної, яку ми теж рецензували на сторінках «Критики». Таким чином, порушена тема в числі є потрібним етапом у розвитку сучасної урбаністики як окремої галузі гуманітарного пізнання. Попри тематичну розрізненість і фрагментарне висвітлення проблеми, хочеться також вказати про відсутність чіткого фокусування на історичній урбаністиці. Про це свідчить хоча б той факт, що немає згадок про повсякденність міста – неодмінний пласт історичної урбаністики. До речі, цьому питанню присвячено чимало розвідок у неодноразово згадуваному тексті «Візуальна антропологія: міські мапи пам’яті» (там же розміщений оригінальний текст Бориса Степанова). Хоча для пересічного читача це зовсім не впаде в око, а тому цей випуск харківського історико-культурологічного збірника буде хорошим вступом до урбаністики.