Бодріяр Жан
Фатальні стратегії
Львів: кальварія, 2010


Книга Ж. Бодріяра може бути проінтерпретована як своєрідна діагностика культурної, соціальної, політичної катастрофи сучасності. Це передусім катастрофа смислу. Хоча ми до кінця не маємо певності того, чи ця катастрофа вже сталася, а чи лише чекає на нас. Єдиними її ознаками є прагнення крайнощів, передусім на рівні об’єктів, що набивають ціну своєї сутності, зумовлюючи появу чистого об’єкта і його стратегії у вигляді суб’єкта. Сучасність характеризується тим, що об’єкт зникає з обрію суб’єкта і завдяки цьому залучає суб’єкта до своєї фатальної стратегії. Радикалізація усього в світі, набуття явищами своїх «гіпер-» форм, розчинення речей у «більш видимимому, ніж видимість», «ескалада фінальності» - такими поняттями філософ описує сучасний стан світу, його «патафізику».  Ми досягнули своєрідного, як твердить Бодріяр, dead point – «мертвого пункту, що в нім будь-яка система перетинає тендітну межу обернености, суперечности, сумніву, аби живцем увійти в не-суперечність, у своє власне розгублене споглядання, в екстаз...».

Фатальні стратегії – це стратегії, до яких слід звернутися, аби осягнути потойбіччя. Тут не йдеться про теологію, про життя після смерті. Межу, що відділяла нас від потойбіччя подолано вже тепер. Бодріяр зазначає таке: «Ми вже доправди потойбіч. Уява нам підневолена, істина й розум підневолені, ми переживаємо чи незабаром переживатимемо довершеність соціяльного, все під рукою, небо утопії спустилося на землю, й усе, що виглядало райдужною перспективою, віднині переживається». В цій потойбічній ситуації ми зустрічаємося із трансполітичним (прозорість і непристойність усіх структур у світі, позбавленому структури), приреченням світу на крайнощі, відсутністю принципу реальності і принципу втіхи, білою магією екстази і зачарування, тавтологічною і гротескною довершеністю процесів істини.

Непевність щодо схоплення фатальних стратегій характерна для самого Бодріяра. В заключному есеї він пише: «Чи ж існують ці фатальні стратегії? Здається, не зумів я ні окреслити їх, ні їх торкнутися, та й сама ця гіпотеза видається радше мрією...». Стратегії ми радше вигадуємо, для того, щоб отримати панування над об’єктами. Але ніщо не може вберегти нас від фатальності. Парадокс між «фатальністю» та «стратегією» долається, якщо прийняти до уваги, що об’єкт бере свою фатальність за стратегію й грає в гру за іншими правилами, аніж ті, що передбачені банальними теоріями.

Рецензія була опублікована в часописі «Критика» (Число 11–12, Листопад-Грудень, 2011) http://krytyka.com