Актульним у сучасних умовах життя виглядає третій випуск журналу «Спільне», де піднімається питання політики освіти. Йдеться не тільки про теоретичні або й зовсім абстрактні розмови про освіту, а безпосередній її вимір у реальному житті. Прагнення повністю контролювати університет, школу та інші навчальні заклади не може не турбувати, що висвітлено на сторінках нового випуску.

У першому розділі звертається увага на трансформації вищої освіти. Крейґ Калхун у статті «Університет у кризі?» намагається з’ясувати причини і наслідки кризи університету не тільки як навчальної структури, але й соціальної. Фокусування на більш ширшому аспекті питання нагадує про непростий шлях функціонування і формування університету як комунікативного і пізнавального середовища людського життя. Цілком логічним є таке інтерв’ю Калхуна, де продовжується та ж сама тема, але у діалогічному форматі. Однак Ендрю Росс у тексті «Глобальний університет» розглядає проблему університету не тільки як сукупність локальних історії і традицій, а й загалом як певну планетарну сітку, де існують одні і ті ж проблеми. Не менш цікавим видається інтерв’ю із Шарлем Сульє і Алєксандром Бібковим про стан освіти у Франції і Росії. До відома читачів, Сульє є відомим соціологом та учнем П’єра Бурдьє, що додає інтерв’ю особливої глибини та аналітичності.


Своєрідним продовженням намічених тем є другий розділ під назвою «Ідеологія в освіті», що відразу артикулює обраний шлях міркування. Справді, у тексті ще одного класика французької думки і філософа марксистського напрямку Луї Альтюссера «Ідеологія та державні ідеологічні апарати» розгортається зворотній бік проблеми, а саме буття університету як осередку політики. Альтюссер переконаний, що університет, навпаки, привносить соціальну диференціацію і нерівність, що притаманно буржуазній культурі. Ольга Брюховецька наче підхоплює основні питання філософа у розвідці «Що буде із свободою?», акцентуючи увагу на проникнення правої ідеології на територію її рідного університету і загалом задається питанням людських прав у будь-якому культурному просторі . Інна Совсун осмислює ідеологічні аспекти «євроінтеграції» української вищої освіти, а Пьотр Сафронов здійснює історичну рецепцію функціонування освіти у радянські часи.

Більш детального аналізу проблема нерівності в освіті набуває у третьому розділі журналу. Так, П’єр Бурдьє застосовує концептуальну тріаду капітал-поле-габітус для інтерпретації як соціального буття, так і централізованої влади. Загалом, капітал і габітус є ресурсами і водночас відносинами у соціальному просторі, де капітал відображає певну позицію у суспільстві, а габітус – продукування індивідом практик. Цікавими і пізнавальними також видаються міркування Луїс Ортіз Сандоваля про можливість отримати шкільку освіту дітьми із малозабезпечених родин Парагваю, які відкривають завісу на заокеанську ситуацію в освіті, де набагато більше проблем і перекшод у бажанні отримати знання, аніж у європейській культурі. Однак найбільш цінною є розвідка Мар’яни Бригінець та Антона Грушецького, у якій було здійснено порівняльний аналіз звичайних та елітних шкіл в Україні. Виявляється, що це не тільки окремі осередки навчання, але й практично різні соціокультурні світи зі своїми ритуалами, практиками і нормами.

Наступний розділ присвячено у звичному дусі журналу студентським протестам і бунтам. У другій статті цього номеру Інна Сосун, опираючись на інтерв’ю і роздуми французького філософа Синтії Флор, намагається з’ясувати сутність протестів в Україні. Як зазначає автор, «моя стаття – спроба обговорити та концептуалізувати студентські протести в Україні в такому ж ключі, простежити етапи конструювання політичної легітимності цих множинностей (у розумінні Негрі і Хардта)». Інна Совсун послідовно фіксує хронологію студентських протестів 2009-2011 рр. і акцентує особливу увагу на хід широкомасштабної кампанії «Проти деградації освіти». У статті знову ж таки порушується наскрізна тема журналу про «репресивну функцію державного управління щодо освіти», що автоматично перетворює університет також на репресивний апарат (згадуються ідеї Луї Альтюссера). Дарина Доркач репрезентує подібну логіку автора попередньої статті у тексті «Університет на барикадах: студентський протест в українському контексті», а інтерв’ю із Мо Шмідтом підсумовує порушені проблеми. Крім того, це інтерв’ю ілюструє ситуацію протестів у Німеччині, бо Шмідт є активним учасником цих бунтів і входить до групи активістів «Марбурзький рух вільної освіти» (Free Education Movement Marburg, freedumm). На останок Тамара Марценюк пропонує розглянути гендерний аспект проблеми, аналізуючи шведську жіночу народну школу як приклад низового активізму в освіті та жіночого руху. Традиційно завершує випуск розділ із рецензіями, де книжки обираються відповідно до ключової теми номеру. Цього разу рецензувались книги «Університет в руїнах» Білла Рідінґса, «Універ палає», «Педагогіка пригноблених» Пауля Фрейре та «Саммерхіл» Александра Ніла.

Отже, маємо черговий номер журналу лівого спрямування, де пропонується поміркувати про ситуацію освіти у світі і нашій країні зокрема. Великою перевагою випуску є критична налаштованість авторів, що дає можливість розглянути у різних контекстах і вимірах (часто доволі протилежних) ситуації сучасної освіти. Спектр розглянутих проблем не є вичерпним, про що наголошують упорядники, але порушене питання є надзвичайно важливим. Втім, лишається відкритим інше питання, яке стосується аудиторії. Набагато кориснішим було б почитати журнал людям «із того боку барикад», а не лише представникам лівої ідеології. Однак чи справді вистачить енергії журналу для залучення інших аудиторій?

Максим Карповець