Якщо можна використати один із ключових концептів Імануїла Канта до останніх двох фільмів Терренса Маліка (висока ймовірність такого використання особливо зростає, коли пригадати про філософський фах режисера), то вони справді вписуються у поняття ноумен, тобто річ-в-собі. Вони практично не потребують втручання нашої свідомості, адже живуть своїм життям, самодостатні та абсолютно цілісні. Можливо, багатьом така цілісність видасться сумнівною стосовно «До чуда» порівняно із «Деревом життя», однак це лише перше оманливе враження. Малік працює з одними і тими ж темами на недосяжному естетичному рівні, тому нам інколи просто бракує повітря, щоб збагнути задума автора.

Терренс Малік знову змусив нас гіпнотично вдивлятись у тріщини людських облич, пірнати у морські глибини, відчувати неосяжність природи, культури, всесвіту. Інакше кажучи, змусив вкотре поставити собі одні і ті ж питання, які, напевно, для багатьох видаються банальними: для кого ми існуємо? як мені любити іншого? що є прощення? Але й тут і основний козир Маліка, адже він один із небагатьох сьогоднішніх режисерів відкрито та безкомпромісно ставить ці питання. Із попередніх авторів можна назвати Карла Теодора Дреєра, Інгмара Бергмана, Андрія Тарковського. До того ж, Малік працює у специфічному полі сприйняття, де візуальний образ, естетичне як таке не менш важливе, аніж сюжет, герої. Тому для нього світ являється у своїй візуальній рельєфності, тілесності (дотик рук) та чуттєвості (любов, страх смерті), а також незбагненній таємниці. Не є дивним, що Бог для Маліка є тією таємницею, що рухає нашим життя, задає йому осмисленого вектору та безкінечного горизонту можливостей. В одному із епізоді «До чуда» персонажі тримаються за руки перед вечерею – традиційна християнський ритуал утворення єдиного кола. До слова, коло чи не основний символ у Маліка, що фіксує як неминучість життєвих викликів, так і неминучість їх вирішення. Самоцитатність Маліка не є кризою творчості, а цілком зваженим та послідовним методом.

Загалом, всі спроби описати творчий метод Маліка настільки безпорадні, що навіть серйозні сінефіли перетворюються у наївних дітей, що зачаровано спостерігають за кожним кадром та рухом у ньому. Не просто спостерігають, а чують у буденних речах божественний шепіт (не випадково у фільмі переважно шепочуть), а у божественних – людський трепет. Здається, що може бути цікавого у мозаїчному Парижі, пустошах Америки чи загалом у простих речах, що так чи інакше фігурують у картині. Однак Малік вплітає це разом із життєвою історією своїх героїв у гігантський гобелен, витворює метафізичні фігури – Бога, смерті, совісті. І спрямовує нас питаннями до самих себе. До чуда. (Максим Карповець)