Рецензію виконано в рамках вивчення курсу "Семіотика екранного мистецтва" (ст. викл. Стратонова Н. О.)

«А поки йде війна  знаєш хто відпочиває?
Той від кого користі мало».
/Іван /


Починаючи дивитися запропонований фільм, я орієнтувалася на те, що кіно не буде легким для перегляду й прямолінійним, однак я і не здогадувалася про надзвичайно глибокий символізм присутній у  кінострічці, яка є володаркою Золотого Лева. Незважаючи на те, що «Іванове дитинство» - це перша робота молодого (на час знімання) режисера, Андрій Тарковський показав себе вже сформованою особистістю із чітко виставленим орієнтиром на високу моральність та глибину своїх творчих задумів.

Кінострічка відкриває глядачеві  двері у темний світ, який позбавлений звуків людського життя і переповнений страхітливими зображеннями панорами війни. Дії у фільмі важко назвати динамічними, оскільки режисер обрав інший спосіб зображення війни -  спокійний, виважений ритм перебігу подій. Перед глядачем не постають такі характерні сцени з кінострічок на військову тематику, де присутні постійні вибухи, зрешетовані людські тіла, звуки гармат, активні бої. Сюжет фільму розгортається у період між наступами армії, коли головну роль бере на себе  «душа війни – розвідка».

Розвідником стає 12-річний хлопчик Іван, якого то і хлопчиком називати несправедливо, адже його професія, вчинки, слова і навіть характер властиві дорослому чоловікові. На доказ цього дається епізод, коли Гальцев помітив рану на спині хлопчика, а той просто відмахнувся, не звертаючи на таку дрібницю уваги. Іванові після смерті батьків та сестри, випала нелегка доля самотньої дитина, над якою хоч і беруть опіку дорослі, але в дитинство вони його вже не в змозі повернути.

Режисер умовно поділив стрічку на дві частини, які почергово змінюються. Перша - це минуле, тобто дитинство Івана, яке він згадує уві сні, а друга – це похмуре теперішнє, якому, як ми бачимо в кінці фільму, не довелося перетекти у майбутнє.

За весь фільм хлопчик побачив 4 сни, якими починається та закінчується кінокартина. З цього я роблю висновок, що минуле життя, виражене у снах, режисер вважає головнішим періодом, акцентує на ньому увагу на початку та в кінці. Тільки усі сні Ваня бачить світ по-дитячому та відчуває себе дитиною, радіючи співу пташок, граючись з однолітками, слухаючи розповіді мами.  Коли ж сон переривається, Іван стає мужнім учасником війни, який обурюється через розруху, принесену нею та прагне помсти за сім’ю.

У кожному дитячому сні присутня вода: чи то дія відбувається на березі річки, чи то капає дощ, чи то фігурує криниця і відро наповнене водою. Але у снах ця вода чиста, спокійна, життєдайна на противагу водам, які ми бачимо у реаліях війни. Та річка, через яку  майже неможливо перейти, залишившись живим, нагадує річку мертвих - Стікс, а двоє вбитих, (Морозов та Прохоров – повішені, яких Холін садить на човен) - Харона, які темною постаттю наводять страх і натякають на майбутню долю тих, хто плив цим човном – на смерть. Річка постає межею між двома світами: берег життя, де базуються війська, та інший – ворожий, де неминуча смерть, і лише щасливчикам (або умільцям) вдається її обдурити та повернутися живим.

Так само вода присутня і в іншому сні Вані, коли біля криниця мама розповідає йому легенду про зірку. Тут відображається типовий сюжет дитинства, коли ненька тішить своє дитя розповіддю, і лише уві сні хлопчик може потішитися маминими казками. Але не все так однозначно показує нам режисер - він акцентує увагу на самій розповіді, в якій говориться, що в дуже глибокій криниці можна побачити зірку. Зірки – на небі, а вода у криниці лише відображає їх, немов у дзеркалі. За легендами, у криницях бачать майбутнє, видивляються істину, правду. От коли Ваня тягнеться до зірки і опиняється на дні, ловлячи її, тут він покидає день, в якому перебуває його мати ( і от її вбивають), а сам потрапляє у ніч – простір, де панує темрява і війна. (Як розповідала мати: «Для тебе – день, для мене – день, а для зірки – ніч».) І в цей момент закінчується не лише дитинство, а й саме життя.

Поза снами Іван таки повертається до криниці і кладе на неї буханку хліба, як панахиду на спомин матері.

Війна несе за собою  неминучу розруху, але люди з останніх сил бережуть  те, що мають  і відсторонюються від жахіть війни. Це добре ілюструє старець з півнем, який господарює у розваленій хаті, від якої зосталися самі двері та піч. Однак, попри розруху, він не приймає пустоти та самотності. Дід наголошує: «А піч як стояла, так і стоїть». Піч – це центр, вісь родинного Всесвіту, тому якщо вона вціліла, то і родина нікуди не ділася. Селянин, живучи цими традиціями, не усвідомлює втрати своє сім’ї, тому впускає Івана через двері (проводить через поріг), біля яких відсутні стіни і чекає на повернення своєї дружини, яку німці вже вбили. А попрощавшись із хлопцем та побачивши панахиду (хліб на криниці), дід виголошує риторичне запитання:  «Коли це все закінчиться?» і зачиняє ті самі двері на засув, абстрагуючись від жахіть у хаті, як осередку  комфорту та спокою, куди не проникне страшна війна. 

Єдину надію на життя вселяє образ Богородиці, що вцілів на стіні, зруйнованого вщент храму. Богоматір, як охоронниця та покровителька Руської землі,  залишилася неушкодженою і так само вона збереже народ, який їй ревно молиться. Дзвін з того храму, Іван натягує над столом у «кабінеті» Гальцева. Навіщо він це робить? На перший погляд це незрозуміло, але далі, спостерігаючи його гру у «війну», ми бачимо, як дзвоном він глушить стони убитих, закатованих людей, котрі кричать про помсту і біль.

Дитинство, яке втратив Іван, немов на певний час повертається до нього, коли він грається у штабі. Але у що ж дитина, може гратися в такий час? Звісно у «війну», але Іван не грається як звичайний 12-річний хлопчисько. Він імітує те, що хоче, але йому не дозволяють (посилають у тил) зробити Холін та Гальцев – помститися! Агресивність, жагу помсти підсилює той страхітливий, пробираючий до кісток запис на стіні:  «Нас 8 человек. Каждый не старше 19. Через час нас поведут убивать. Отомстите за нас!».  Очима повним помсти та нестриманої люті Іван дивиться на офіцерський мундир, який уособлює все те, що він ненавидить, бо воно позбавило його матері, дитинства, щастя, життя.

Протиприродність війни режисер пропагує за допомогою контрасту, яким показує наскільки війна є жорстокою і руйнівною силою. Романтичне побачення капітана Холіна і медсестри Маші проходить у березовому лісі, де панує спокій, гармонія, зароджується якесь ніжне почуття. Цей простір, територія березового лісу, суто людський, чуттєвий, де зустрілися дві душі. Навіть їхня розмова про світське життя – рідну місцевість, письменників і художників з якими знайомі, відсторонена від буденності війни. Однак про реальність тих днів нам нагадує землянка медсанбату, яка складена зі стовбурів берези.  Це ілюструє як війна нищить світ, природу, почуття, змушує людей власноруч нищити те прекрасне і використовувати, як засіб захисту. З тих самих березових стовбурів зроблений і стіл у «кабінеті» Гальцева, що показує нам наскільки антилюдською є страшна боротьба 40-х років, що нищить природу, почуття...

Навіть у страшний воєнний час душа людини ще не зовсім скалічена і прагне якоїсь краси, чуттєвості. Патефон,  який відремонтував Катасоновч, декілька раз розпочинав пісню, але жодного разу вона недограє до кінця – мелодія постійно обривалася, так само як людські життя. Іван, розглядаючи надбання німецької культури – неперевершені гравюри Дюрера – не сприймає їх мистецьку цінність, а навпаки, вони нагадують йому про німців та пробуджують ненависть до вбивців матері та крадіїв його дитинства. Хлопець наголошує на тому, що не може бути культури в таких варварів, які на його очах палили сотні книг. Режисер невипадково обрав постать Альбрехта Дюрера для цього епізоду.  Головна тема творчості видатного німецького гравера – кінець світу. А що ще як не війна може до нього призвести? Тому А.Тарковський показує гравюру «Чотири Вершник» із серії «Апокаліпсис», в якій один з вершників і є уособленням війни, що мчиться на коні зі зброєю в руках та топче, навіть не дивлячись, безпомічний і невинний народ.

Перед останньою розвідкою Іванові сниться сон, в якому він грається із сестрою. На дітей капає літній теплий дощ, а Ваня вибирає найсолодше яблуко для любої сестрички. Діти щасливі й усміхнені, але об’єктив камери показує як змінюється вираз обличчя дівчинки: з усміхненою і щасливою вона стає похмурою та  злою. Вона якби віщує і попереджає про невідворотну біду.  У сні сестричка забрала Ваню із собою - вони поїхали однією дорогою. А знаючи тлумачення снів, коли померлий і живий йдуть одним шляхом, в один бік, то їм належить зустрітися, але зустрінуться вони вже на «тому світі». От і цей сон став для Івана пророчим – він не повернувся з цієї  розвідки живим.

І от закінчилася війна. Перед нами постає радісна юрба радянських солдатів, розвалений штаб німецького командування, страшний опалений труп та понівечені дитячі тільця. При чому дитячих трупів режисер показує більше, ніж убитих дорослих. Він акцентує, що війна вбивала не стільки дорослих, скільки дітей, нівечачи їхнє дитинство, мрії, світогляд, позбавляла радості та майбутнього. 

Переносячи папки, Гальцеву попадає на очі справа його юного друга Івана. На фото, прикріпленому до неї,  ми бачимо той самий погляд, як і у сестри з Іванового сну. З фотокартки на капітана дивиться вбита війною дитина з дорослими мертвими очима, в яких застигла ненависть до всього світу, людей, які відібрали з нього життя.

Закінчується стрічка посмертним сном, в якому Ваня знову зустрічається з мамою, грається з дітьми та сестрою на березі спокійної водойми. Діти бавляться у «хованки», і Ваня біжить до дерева, щоб першим торкнутися і виграти. Але як і життя, сон обривається, екран затуляє стовбур темного і висохлого дерева – кінець життя.