«Красота присутня у всьому, але не всім дано її побачити». Саме такою фразою розпочинається фільм, який я нещодавно переглянула. За своєю ідеєю він є цікавим і досить своєрідним, адже пропонує погляд на сучасне мистецтво з іншого боку, до якого ми не звикли у постмодерному світі.

Головна сюжетна лінія фільму пов’язана з Венецією, яку ведучий полюбляє відвідувати найбільше. Венеція – це та незвична атмосфера, що осягає своєю величчю простір, але водночас дає місце для нескінченних потоків думок. 

Саме з Венецією пов’язаний перший принцип сучасного мистецтва – відображення величі пустоти, її неосягненої нескінченності, котра розчиняється в самій собі. Кожна людина сприймає пустоту по-своєму, вкладаючи в неї свій сенс. Проте, напевно, найповніше її зумів передати Тернер. Він не лише поєднав суб’єктивне бачення, але й показав реальність. Однак, пустота виявляється не лише у відсутності предметів. Так, Аніш Капура працює з вираженням її у кольорі. Коли відтінок стає важливішим за саме змістове наповнення, вдається спіймати і майже фізично відчути ось ту миттєвість змін. Час ніби зупиняє свій потік, умови реальності змінюються, а спостерігачу хочеться на дотик перевірити чи побачене ще існує в реальності.

Сучасне мистецтво відрізняється від загальноприйнятого, «канонічного», до якого ми звикли. Воно знаходить прекрасне не лише в піднесених, очевидних формах естетичного, але й у повсякденності. Поняття «краси» минулого і сучасного більше не збігаються, більше того, вони дотикаються спільними значеннями все рідше. Так, смерть завжди спиймалась як щось негативне; кінець, завершення. Проте Деміен Керз переосмислив її в сучасному аспекті. Його роботи пов’язані з розчленуванням туш тварин, їхнім гниттям і поверненням до того, з чого вони були створенні від початку – до землі, праху. Тут можна простежити деякий релігийний мотив: смерть Ісуса, яка заплямувала все людство, і від якої ми не зможемо очиститись ніколи. Деміен Керз виражає красу в її жахливості, крайності; наче будь-що у світі має свій початок і кінець (інь-янь). Люди, як правило, не замислюються над цим, адже завжди перебувають «в процесі» життя, а не в крайнощах. Тваринна тематика якнайповніше відображає ось ці крайні межі, адже часто саме до тварин людина відчуває більшу тривогу, співчуття, неусвідомлене бажання захистити. Деміен Керз акцентує увагу споглядачів мистецтва саме на форму подачі своїх робіт: він «зберігає» експонати тварин у формаліні, що створює ефект справжності, спокійності, зупинки часу та його цінності. Ідеєю його творінь є донесення істини про те, що життя може бути перерване дуже несподівано, так як це відбувається у тваринному світі.

Зовсім протилежна думка до розуміння сучасного мистецтва виявлється у принципі краси материнства, початку всього, ідеалізації. Матір сприймається як довершений образ: завжди красива, ніжна, від неї йде тепло. Йоко Оно, які 76 років, досі працює у вітлені цієї ідеї в життя. Вона подає своє бачення краси у досить незвичній формі, яку не завжди розуміють сучасники. Проте, як на мене, вона зробила величезний крок вперед, адже розділила поняття результату творчості та реакції людей на неї. Своїм «шоу: відріж шматочок від Йоко» , вона зуміла показати справжню сутність людини, ту правду, яку більшість не хоче або не може визнати.

Але повернемось до Венеції, в межах якої розвиваються події фільму. Це місто надзвичайної краси, але також й історії. Стіни будинків зберігають інформацію про сотні років минулого. Саме на цьому і вирішили закцентувати увагу Каналетто (представник бароко) та Карл Андре (сучасник). І хоча різниця у історичних періодах їх творчості суттєва, але вони обоє розглядали текстуру як довершеність краси, а матеріал – як саму суть, «душу» предметів. Старі речі, в їх розумінні, мають свій власний відтінок значення; час не знецінює, а навпаки, додає розуміння речам, накладає свій особливий відбиток.  Люди в сучасному світі прагнуть до полегшення, спрощеності, меншого витрачання сил на досягнення своєї мети; вони не дозволяють собі зупинитись на хвилинку, щоб задуматись над матеріалами, текстурою, враженями від предметів. Інколи складється враження, що нав’язане ззовні навіть не намагається бути осмисленим. Джеф Кунс (ще один сучасний митець) говорив, що для розуміння мистецтва людина має слідувати за своїми інтересами, а не будь-яким способом складати оцінювальні судження. Він вважав, що сучасна людина неусвідомлено сильно бажає бачити неглибокі, прості речі.

Однак, на мій погляд, все ж найважливішим принципом сучасного мистецтва, який залишений на кінець, є саме краса темряви, ночі. Цей мотив у творах митців прослідковується давно. Так, ще Ван Гог був одержимий виглядом зірок на темному полотні неба. Він вважав, що вони є душами мертвих поетів, але не кожна людина може їх досягти. Його алегорія «мирної» смерті, що забезпечує похід до небес пішки, а самогубство – швидкісний поїзд у вічність, насправді наштовухує на розудуми. Напевно, не лише Ван Гог вважав ніч проявом краси, адже його знайшли відгук  у роботах сучасників, наприклад, японського митця Тацуо Міядзакі. Він створює оригінальні проекти, композиції, звертаючи особливу увагу саме на їх здатність змінюватись. Постійність є ознакою смерті, адже людина у такому випадку пребуває у цьому незворотньому процесі закінчення своєї історії. Саме зміни – противага постійності – означають життя.Тацуо обожнює і закликає кожного побачити красу, насолодитись саме нічним мегаполісом: навіть в час темноти природи, її сну, рух у місті продовжується, а отже, воно живе. Краса ночі – це саме те, за чим «голодує» сучасна людина.

Отож, багато є ще такого, про що ми не знаємо, а тому світ науки намагається пояснити будь-яке явище.  Ми втрачаємо частину невідомого, а з ним і частку краси. Світ зрозумілий настільки, що загадок може катастрофічно не вситачити; не буде того вагомого компоненту,  над яким можна задуматись і предати його сутність у  власному, суб’єктивному розумінні. Адже мистецтво, як таке, існує не для того, щоб регулювати, контролювати чи обмежувати красу, а для того щоб бентежити глядачів, не пояснювати до кінця; в невідомості і є його головна цінність. То невже наукові пояснення сутності фізичних процесів та поєднання атомів у молекулу будуть тим вирішальним кроком назад, який щохвилинно буде забирати частину красивої та такої невідомої загадковості?..

Про авторку: Котовська Юлія – студентка 1 курсу, спеціальності «Психологія» Національного університету «Острозька академія»