Умберто Еко є відомою постаттю в сучасній Європі та поза її межами. Як авторитетний науковець, письменник і філософ він постійно пропонує читачам цікаві творчі та наукові доробки. Зокрема ґрунтовними є його дослідження історії прекрасного та історії бридкого, які були укладені та опубліковані у двох книгах: «Історія краси» та «Історія потворного». Створення такого проекту обумовлене бажанням дослідника простежити історію розвитку естетичних норм європейців. Відтак, вчений у своїх текстах визначає основні ідеї та поняття певного періоду, та надає читачеві ключі, необхідні для розуміння культури різних епох.

Методологія написання обох праць є подібною. Як визначає сам автор: «…і прекрасне, і потворне зафіксоване у вербальних і візуальних пам’ятках». Тому в своїх теоретичних дослідженнях науковець завжди апелює або до мистецтва, або до літератури. Хронологічно першою було написано «Історію краси». У ній науковець визначає суть поняття прекрасного, апелюючи до думок авторитетів кожної епохи та роз’яснює, що вважалось красивим в певний період історичного поступу. Дослідник працює з певним фактажем, де твори художнього та літературного мистецтва вдало використовує як приклади та аргументи своїх тверджень і припущень.

Однак у праці «Історія потворного» Умберто Еко наштовхнувся на певні труднощі. Найсуттєвіша з них полягає в тому, що про красиве можна говорити як про саме-по-собі, а про бридке – лише в контексті прекрасного: «У кожну епоху філософи і художники подавали визначення прекрасного, і завдяки їх свідченням ми можемо вибудувати історію естетичної думки різних часів. З потворним все відбувається зовсім інакше. Частіше від усього потворне визначали як протилежність прекрасному, але про нього ніколи не розмірковували детально, про нього згадували побіжно, в лапках. Відтак, якщо історії прекрасного присвячено безліч теоретичних творів (з яких можна створити уявлення про смаки тієї чи іншої епохи), то історії бридкого доводиться шукати документальну основу здебільшого у візуальних чи вербальних зображеннях речей чи людей, які тим чи іншим чином визначались як потворні». Опинившись у такій ситуації науковець пише «Історію потворного» відштовхуючись від «Історії краси». В обох дослідженнях Еко послуговується однаковим методом: порушує проблемні та дискурсивні питання, пропонуючи власні стратегії для їх вирішення. Найбільш актуальними проблемами у працях можна вважати такі:

Проблема визначення понять та їх смислу. Вчений зазначає, що в різних культурах терміни «прекрасне» і «бридке» (синонім до слова «потворне») означають не одне і те ж (наприклад, в європейців краса – це щось позитивне, а потворне – щось негативне; натомість в окремих культур сходу все зовсім навпаки); красиве і потворне наділяють певними рисами, що відрізняються між собою в різні періоди – те, що було прекрасним в одну епоху, могло вважатись непривабливим в іншу. Тому Умберто Еко у своїх дослідженнях велику увагу приділяє дефініції термінів для правильного визначення їх смислу.

Проблема особистого смаку. Автор справедливо зауважує, що «ми не знаємо а лише припускаємо, що смаки простих людей в якісній мірі відповідали смакам художників того часу». Відомими є випадки, де все відбувається з точністю до навпаки. Так, обличчя жінок на кубістичних портретах Пікассо називають красивими; в той же ж час проводиться конкурс краси Міс Всесвіт, де представлені зовсім інші взірці жіночої досконалості кінця 19 - поч. 20 ст. Такі ситуації створюють проблеми у дослідженні більш давніх епох, де немає достатньої бази для порівнянь. То того ж, трудність полягає і в тому, що до нас дійшли лише пам’ятки літератури, скульптури, архітектури та художнього мистецтва, але не їх теоретичне трактування чи роз’яснення. Тому Умберто Еко визнає, що «суб’єктивний смак нехтує правилами відношення гарне – бридке на інтракультурному та на міжкультурному рівні». Вирішити цей нюанс неможливо, але і не зважати на нього теж не варто. Тому науковець пропонує у дослідженнях враховувати цю обставину, але не зациклюватись на ній.

Проблема європейців. Еко вважає, що проблема нашої історії краси і історії бридкого в тому, що «ми обмежені Західною цивілізацією». Дослідник визначає це як проблему, адже європейські вчені, що досліджують так звані «примітивні народи» або архаїку, завжди покликаються на пам’ятки мистецтва (малюнки, скульптури і т. д.). Однак вони часто-густо не володіють текстами, котрі могли б розповісти про призначення цих пам’яток. Неможливо однозначно відповісти на питання:   навіщо вони були потрібні? принести естетичне задоволення, розсмішити аудиторію чи для ритуальних потреб? Умберто Еко розвиває свою думку про прекрасне чи бридке, аналізуючи лише європейську культуру. Науковець також свідомий того, що сам європеєць, і тому зі своїми категоріями «прекрасного» і «потворного» не здатен в повній мірі осягнути розуміння прекрасного інших культур. До спадщини інших народів та цивілізацій він звертається лише з потребою у порівняні. Скажімо, для туземця африканська маска з темношкірим обличчям може бути втіленням сутності прекрасного, тоді як для європейця вона з першого погляду справить враження як щось потворне.

Зміст цих двох книг умовно можна поділити на два смислові блоки: перший – від античності до зрілого модерну, другий – це пізній модерн і постмодерн/сучасність. Таке розділення випливає із припущень науковця про те, що в період пізнього модерну і постмодерну логіка та система конструювання образу прекрасного і огидного кардинально змінюється. І, як результат, тепер немає єдиного взірця ні краси, ні потворства, а, відтак, не існує чогось об’єктивно гарного чи об’єктивно бридкого. Ці дві категорії, які завжди перебували в бінарних опозиціях, в пізньому модерні починають змішуватись (певна річ чи явище можуть бути прекрасними і потворними одночасно). У контексті цього автор апелює до думок Карла Маркса, який в економічно-філософських рукописах 1844 р. говорить, що наявність грошей може компенсувати зовнішню непривабливість: «Основна властивість грошей – купувати… Те, ким я є і те, що  я можу зробити  аж ніяк не визначається моєю індивідуальністю. Якщо чоловік потворний, але може «придбати» собі вродливу жінку, значить він є привабливим для неї. За такою логікою він не є потворним, тому що дія потворності, її відлякуюча сила, зводиться нанівець». Так, Умберто Еко підводить до думки, що визначення «прекрасне» і «потворне» даються в співвідношенні не з лише естетичними (як це було раніше), а й з соціально-політичними критеріями.

Таким чином, Умберто Еко створив посібники для широкого загалу, керуючись якими можна навчитись правильно розуміти і аналізувати культури в історичному зрізі. Зокрема важливо прислухатись до критичних зауважень науковця про те, що не варто свої категорії прекрасного та потворного – локального чи глобального масштабу – застосовувати в оцінюванні феноменів незрозумілих та далеких від наших бачень. Науковець підштовхує читачів звільнитись від стереотипів і європоцентризму. Тому для культурологів цей естетичний проект Умберто Еко не лише відкриває еволюцію прекрасного/потворного, але й слугує чудовим плацкартом для формування власної критичної позиції.

Про авторку: Зелінська Ольга – студентка 4 курсу, спеціальності «Культурологія» Національного університету «Острозька академія»