В 2011-2012 роках увага світу була прикута до арабських країн, де блискавично і багато в чому непрогнозовано прокотилася хвиля протестів проти авторитарних режимів. Мароккансько-французький філософ і письменник Тахар бен Джеллун намагається зрозуміти причини та особливості цих революцій. Його стиль викладу далекий від сухого політологічного аналізу, оскільки є реакцією на актуальні подію, сповненою переживань і особистісних рефлексій. Він переконує, що «арабська весна» не була неочікуваною. Арабські революції визріли, бо люди стали готовими протистояти авторитарним правителям, не слухаючись наказів якогось релігійного лідера чи керівника партії. На думку автора, народні протести спалахнули для того, щоб запровадити моральну гігієну в суспільствах, які є принижуваними та експлуатованими. В українському перекладі книга була видана в 2012 році. Олесь Доній у передмові, відсилається до досвіду революційних протистоянь в східноєвропейських країнах, згадуючи, наприклад, Помаренчеву революцію в Україні. Очевидно, що зараз ця книга українцями зовсім інакше буде сприйматися: більш гостро, більш актуально, досвіди арабських країн накладаються на наш власний досвід.

Революції в арабських країнах (автор присвячує окремі есеї таким країнам як Єгипет, Туніс, Алжир, Ємен, Марокко та Лівія) почалися зі «спалаху». При чому йдеться не про якусь метафору. Спалах був справжнім – це самоспалення Мохаммеда Буазізі, яке підняло весь арабський світ. Мохаммед – молодий чоловік із Тунісу, який мав диплом, але не мав роботи, одного дня не стерпів приниження чиновників та поліції і підпалив себе на людях перед резиденцією губернатора: «Вогонь умить охопив його всього. Коли люди заметушилися, щоб рятувати хлопця, було вже запізно, вогонь діяв швидше, вогонь зробив свою справу. Мохаммед ще дихав, але його тіло згоріло, а душа вже вдихала пахощі раю – або полум′я пекла». Тож саме несправедливість підняла людей на боротьбу за те, щоб жоден диктатор більше не принижував арабів.

Президенти арабських країн були переконані, що здобули владу навіки. Вони поводили себе як справжні монархи, вибудовуючи систему, що спиралася на корупцію, шантаж та силу.  Тахар бен Джеллун прагне зрозуміти, як мислять такі правителі, «забравшись» в їхню голову. У голові Мубарака він зустрічає двох «тарганів» – сірого і білого, що постійно гризуться між собою доводячи президента до сказу. А ще там глибоко засіло переконання, що характерне для усіх авторитарних лідерів: все своє життя він присвятив для свого народу, захищав країну та її кордони. У голові туніського правителя бен Алі свої «таргани», які переконують, що в його країні не революція, а розгардіяш, який чинять «невдячні люди», «мерзотники», «жалюгідні типи», які так повелися із ним, себто тим, хто пожертвував усім заради них. Аналіз ментальності автократів (Мубарака, бен Алі, Каддафі), який проводить автор, демонструє наскільки ці владці схожі між собою і собі подібними, вони до останнього самозакохано тримаються за свої «золоті батони», будучи переконаним  у своїй ледь не богоданості.

Тахар бен Джеллун твердить, що «арабська весна» є уроком для інших арабських країн, які також накопичують вибухові інградієнти. Вони мають стати чутливими до дотримання людських прав, а також провести необхідні реформи. Також урок є для європейських країн, в яких молодь із передмість (часто вихідці із арабських країн) відчуває себе покинутою напризволяще, охоплена безробіттям. Автор переконаний, що зневага до людини та расизм завжди є непродуктивним і мусять бути подолані.